У мальовничій зеленій долині, на невисоких пагорбах, у верховіттях невеличкої поліської ріки-красуні розкинулося село Гніздичне, вже з поетичної назви якого дихає історія. Показати повністю.. Перша письмова згадка про село датується 1463р. В XIX столітті с.Гніздичне належало до Зарудянської волості. Згадується воно в Акті №902 "Про поділ спадщини між князями Збаразькими" Ними були три брати: Семен, Солтан і Василь — сини князя Василя Збаразького. Розподіл маєтків відбувся в с. Старий Тараж (тепер Кременецького р-н.) і с. Гніздичне дісталося князю Семену. ЛЕГЕНДИ РОЗПОВІДАЮТЬ... Кожен куточок нашого краю має свою історію, що захована на сторінках архівних документів, у легендах і переказах, віршах і баладах. Процес народження, формування і розвитку с. Гніздичне, що на Збаражчині, по-різному трактується у розповідях старожилів, спогадах тогочасних письменників, історичних довідках. Одна з легенд розповідає, що неподалік теперішнього розташування села . знаходилося с.Цебричин, в якому основним заняттям жителів було робити відра - чинити цебрини, від того й походить назва села. Та одного дня спіткала жорстока недоля — напали татари. Вони вщент зруйнували село, а потім спалили його. Врятувалося лише кілька сімей. Усі інші були вбиті, закатовані, спалені, полонені. Ті люди, яким провидіння допомогло врятуватися знайшли невеличку річечку і поселилися на її берегах у старих дуплястих вербах. Поступово їх поселення розросталися, а згодом перетворилися у велике село, що дістало назву Гніздичне, від перших назв жител людей — гнізд. Інша легенда розповідає, що колись дуже давно, коли наше с. Гніздичне було все в лісах, прийшов один чоловік зі своєю сім'єю і родиною ; їм дуже сподобалася ця місцевість, тому що була гарна річечка, земля дуже родюча і були великі ліси, щоб можна було сховатися в них від ворогів. Сім'я знайшла дуже гарне місце для своєї хати. А біля місця, де вони хотіли поставити хату і своє господарство, був великий і високий дуб. На ньому було гніздо. Коли вони побачили, що гніздо лелече, то дуже зраділи, так як колись вірили, що воно приносило щастя і злагоду в сім'ю. 1 в честь такої радості всі захотіли назвати цю місцевість селом Гніздичне. Третя легенда розповідає, що давним-давно існувало село Цебричин, люди там займалися землеробством і ремісництвом. Біля нього протікала річка. Одного разу на Цебричин напали турки. Вони зруйнували село, забрали і винищили багато людей. Частина населення врятувалася. Вони більше не хотіли залишатися на цьому згарищі і вирішили мандрувати, шукаючи доброї місцевості. Люди проходили біля річки і побачили великі долини, оточені лісами. Земля була родюча, недалеко протікала річка, їм сподобалась ця місцевість. Люди вирішили оселитися там, їхні будинки були близько трьох ясенів. В одному з дерев було гніздо. Коли людей запитували: "Де ви живете?", то вони відповідали: "Біля гнізда." Є й інша версія виникнення с.Гніздичне, про що говориться в баладі : Колись дуже давно вже більше семисот літ, як спливло, жили тут люди. Вони сіяли, орали, вони мріяли, кохали; їх захищали від зла могутні велетні-дерева, Буйні трави під ногами схилялись, У повноводній річці крила відбивались Та ось чорною хмарою прилетіла звістка. Шлях весь вкритий татарами. І де вони йшли — там вогні цвіли, А де зупинялись — сльози проливались. Що ж людям робити і куди втікати, Щоб їхніх діточок урятувати?! Ой плакали хати і сінешні пороги, Село омертвіло, сумували рожі, Орли не літали були на сторожі. З'явилися кляті, охочі рубати, Палити, вбивати - і що в них за мати? Стояти, боротись, а не утікати! Так мужня громада рішила Зійшлися дві хмари, знялась блискавиця Та сили нерівні, мужі знемагали, Червоною кров'ю тіла їх спливали Це б'ється останній. А як? Не здається! Один проти сотні.