Відпускаю тебе на волю,
Відпускаю тебе назавжди.
В закапелки глухго болю
Обернуться твої сліди.

Білим птахом душа відмає,
І відлунням озветься вись.
Буде все, а тебе немає,
Хоч я знаю, що був колись.

Десь зависне вгорі павутинка,
Може, літо, а може, - журба.
І надія - моя соломинка,
І розлука - не ворожба.

Осягнути не можна долю,
Краю щастя ножем біди.
Відпускаю тебе на волю,
Відпускаю тебе назавжди.


Здичавіле серце у зневірі,
Збайдужілі очі в метушні.
Люди ще ?А чи вже звірі
У своїй буденності страшні ?
Все гребем до власної барлоги,
Розгубивши радість і пісні.
В суєті від того корчить ноги
І мережить сірість наші дні.
Ми такі смішні в оцій подобі,
Все заходим за чиюсь межу.
Живучи у заздрості й жадобі,
Навіть душу маємо чужу.
І такі оцим усі ми грішні,
І такі далекі, не свої.
А для кого ж квітнуть рясно вишні ?
А кому ж співають солов'ї ?
Схаменімось, люди, схаменімось.
Хай почуте слово заболить.
У своїй зневірі пригорнімось -
Бо життя - єдина і коротка мить.